+17 Київ
Про що не сказали Навальна, Яшин і Кара-Мурза в Європарламенті.
Минулого тижня в Європарламенті знову говорили про майбутнє Росії. На сцені – Юлія Навальна, Володимир Кара-Мурза, Ілля Яшин. Їх називають "російськими опозиційними політиками". Вони закликали Європу фінансувати "демократичні сили", підтримати "вільну Росію", боротися з путінським режимом, як із мафією.
Про Харків, Маріуполь, Бучу ніхто не говорив. Не говорили про удари балістичними ракетами по житлових кварталах. Про зграї дронів, які летять у вікна багатоповерхівок. Про тіла, складені у братських могилах в українських містах, на майданчиках, де ще вчора гралися діти. Про випалені поля, розбиті електростанції, черги до евакуаційних поїздів.
Не прозвучало горе матерів, які ховали синів у мішках, доправлених частинами. Не прозвучала самотність людей, які втратили дім, місто, майбутнє – але які навіть не мають прав бути почутими.
Усе це залишилося за межами протокольної тиші. І запитання "чий Крим?" – як завжди – повисло в повітрі, ніби відповідь на нього надто незручна, щоб вимовляти її вголос.
Мовчання виявилося гучнішим за будь-які заяви про свободу. Коли неможливо вимовити правду – усе інше звучить фальшиво.
І водночас – Іра в таборі під Прагою. У "Новой газете Европа" колишній політв'язень Кевін Лік розповідає історію Ірини Суслової – російської журналістки, яка втекла в Чехію. У таборі для біженців її побили. Поліція відмовилася приймати заяву. Документів немає. Роботи немає. Надії – теж.
"Мені сказали: "Ви під тимчасовим захистом, вам нічого боятися". Але мене тут ніхто не захищає", – пише вона.
А в Гарлемі – інша історія. 22-річна трансдівчина з Росії живе у притулку. Її щодня принижують – російські сусіди, співвітчизники. "Ти брешеш, що ти жінка. Покажи фото. Доведи орієнтацію", – кажуть їй співробітники міграційної служби.
Вона боїться. Не спить. Не скаржиться – тому що боїться депортації. Її історія – поза камерою, поза конференціями, поза офіційним опозиційним порядком денним.
Чому ці люди не прозвучали в Європарламенті?
"Російські опозиційні політики" знову прийшли не говорити, а підтвердити своє існування. Вони говорять від імені народу – але бачать у цьому народі лише себе. Вони говорять про права, але не помічають тих, чиїх прав уже ніхто не захищає – ні в Росії, ні в Європі.
Юлія Навальна: "Путін – глава мафії". Ілля Яшин: "Навіть у в'язниці можна залишатися вільним". Кара-Мурза: "Нас не зламати".
Це звучить голосно. Але ніхто з них не сказав жодного слова про українців. Ні про Крим. Ні про нескінченну війну. Ні про біженців. Ні про ЛГБТ. Ні про жінок.
І це не недогляд. Це стратегія.
Коли ви систематично мовчите про біль, який не вписується у ваш публічний образ, ви не альтернатива диктатурі. Ви її дзеркало, просто під іншим прапором. Свобода – це не стилістика. Це погляд в обличчя тому, хто залишився без обличчя в політичній картині.
Підтримувати опозицію – не означає слухати промови. Це означає помічати тих, хто мовчить, тому що їх уже не чують.
Якщо "опозиція" боїться назвати злочин злочином, якщо вона не знає, хто така Маша з ЛГБТ-ком'юніті в Гарлемі, й не читала листа Іри з табору в Чехії – то, можливо, це й не опозиція зовсім.
Коли наступного разу в Європарламент приїдуть "політики", нехай поруч із ними буде хтось, хто втратив дім, країну, голос – і все ще чекає, що хтось скаже про нього в мікрофон.
Поки не сказали – це все не політика. Це чергова вистава.
Джерело: "ГОРДОН"
