+23 Київ
Мені хотілося б, щоб для України настав голлівудський, сопливий, щасливий фінал
– Добрий вечір, любі друзі. Сьогодні в мене гостя, на яку я чекала дуже давно: Маша Машкова. Я ваша шанувальниця. Дуже багато ваших робіт я дивилася, дивлюся. І я рада вас вітати.
– Вітаю, Олесю. Дуже-дуже рада бути у вас у гостях.
– Машо, я дивилася ваше інтерв'ю, дуже зворушливе, дуже емоційне, у якому ви розповідали, що під час великої війни знайшли близьку родичку. Ви знайшли сестру, яка живе в Україні, у Харкові. Троюрідна сестра, я так розумію?
– Родичка досить далека, але вона стала мені дуже близькою людиною. Ось буквально 15 хвилин тому я з нею розмовляла й ділилася тим, що насправді я дуже хвилююся перед інтерв'ю. Почнемо з того, що я не давала інтерв'ю українським журналістам із 2022 року. Це моє перше інтерв'ю. А друге – я просто злякалася. Я зателефонувала Мілі. Мою сестру звуть Міла. Вона зараз живе у Відні зі своїм сином. Вона виїхала з Харкова, у неї там мама залишилася. Я зателефонувала, кажу: "Слухай, я боюся. Я не розумію, навіщо розмовляти в такий момент. І взагалі, що можна обговорювати і що говорити після Кривого Рогу, Сум, Києва?! Узагалі навіщо це потрібно?" І Міла… Я запитала її як українку, бо вона справжня українка. І вона сказала мені: "А коли ще говорити? Саме зараз і треба говорити, щоб люди знали, що вони не збожеволіли. І те, що відбувається зараз, і те, що робить Трамп, нормалізуючи вбивцю і злочинця, – це жахливо". Я тут, щоб сказати, що це жахливо. Ви не збожеволіли – це світ навколо збожеволів. І я вас дуже люблю. Словом, усім привіт. Міла, сестра… Я її просто обожнюю. І це справді диво, що ми зустрілися. Ми справді стали, мені здається, близькими друзями. Вона, до речі, закінчила один із вами університет. І навіть більше, один і той самий факультет.
– Та ну! Каразінський університет, факультет журналістики? Неймовірно!
– Зачекайте, ви в Харкові навчалися?
– Так. Університет Каразіна.
– Філологічний?
– Філологічний факультет, відділення журналістики.
– А, ну.
– Супер, неймовірно! Який тісний світ! Мілі великий привіт. І ви з Україною, а саме із президентом Зеленським, ще й близькі прізвищами. Бо в Міли прізвище Зеленська.
– Так, у Міли прізвище Зеленська. І, власне, ми з нею зустрілися тоді, коли я почала робити виставу за щоденником нашої з Мілою прапрабабусі, яку, за законом, в іншому житті звали Міля Зеленська. Ну, майже Міла. Міла на той момент не знала про виставу. Вона просто з'явилася, написала мені листа в Instagram. Але щоденник нашої прапрабабусі нас, власне, і об'єднав. Наш прапрадід Євген Осипович Зеленський-Надєждін був великою історичною фігурою. І він боровся за те, щоб Росія, на той момент імперія, стала вільною і щасливою, якщо говорити сучасною мовою. І він постійно повторював людям, що монархія – це тиранія одного над усіма іншими. Словом, нічого не змінилося.
– Час минає, а нічого не змінюється. Хотілося б, звісно, щоб нарешті був результат. Машо, несерйозне запитання, але все ж. Скажіть, будь ласка, коли ви дізналися про те, що прізвище [вашої троюрідної сестри] Зеленська, які емоції у вас з'явилися від цього?
– Ну, щоб уже бути відвертою до кінця, у мене щоденник з'явився раніше, ніж ви обрали президента Зеленського. У мене щоденник із 2015 року. Тому для мене це були вже дві окремі історичні постаті: мій прапрадід і ваш президент – до яких я ставлюся із глибокою повагою й захопленням. І, звісно, зовсім не заздрю його долі й узагалі вибору, перед яким він стоїть.
– Приголомшлива біографія в людини. Якби ви знімали фільм про Володимира Зеленського, що б це був за фільм? Яким би ви його показали? Що б ви там розповіли?
– Для цього, мені здається, ми маємо дізнатися фінал. Зараз складно про це говорити. Мені хотілося б, щоб це був голлівудський, сопливий, щасливий фінал. І щоб усі виходили після фільму й казали: "Так усе добре закінчилося, усі такі щасливі!" Ось так хочу, щоб було.
– Так хочеться хепі-енду… А ви не знайомі з Володимиром Зеленським особисто?
– Ні, ми з ним ніколи не перетиналися.
– А з ким з українських колег чи людей відомих ви знайомі?
– Хочете неймдропінгу? Я побоююся називати прізвища як українських людей, із ким спілкуюся дружньо, так і росіян, які залишилися в Росії. Українських просто тому, що я не знаю, як вони поставляться до цього. Це все ж делікатний момент. Я російська актриса з усім наявним і всім, що випливає. І навіть більше, коли я робила виставу й запропонувала Мілі поїхати зі мною на прем'єру, я одразу написала, що це твоє, звісно, рішення. Я розумію, що наслідки можуть бути дуже різними, зокрема твій народ може досить войовничо й агресивно поставитися до нашого контакту й тим паче до нашого інтерв'ю. І Міла справді довго думала. І ми, звісно, були дуже вдячні українцям, які нас підтримали після інтерв'ю. Тому я не розповідатиму, з ким спілкуюся. Але в мене багато українських друзів і товаришів, які і в Україні перебувають, і які виїхали після 2022 року.
– Я хочу відійти до теми початку великої війни. Тоді ж був переломний момент у житті дуже багатьох людей, зокрема й у вас, мені здається. Розкажіть про ваші думки, про ваші переживання, коли почалася велика війна. Чому ви стали на бік України? Чому ви стали на бік жертви, а не агресора? Адже багато ваших колег вибрало інший бік.
– Відповідаючи на це запитання, мені одразу хочеться уникнути риторики, ніби я зробила якийсь героїчний вчинок. Річ у тім, що все моє життя до того так чи інакше однаково вело до цього вчинку. Я вже в цей момент жила в Америці, мої діти ходили до американської школи, мій чоловік тут, моя сім'я тут. Я їздила в Росію тільки працювати, і часто працювати на державних каналах. Тому героїчного в цьому нічого не було. Просто було чітке розуміння, що моїй професії кінець. Тут я не мала жодних ілюзій. Я розуміла, що якщо виступлю, я закінчуся як актриса. Ну, мені тоді так здавалося. Насправді я якимось дивом і далі сплачую рахунки своєю професією. Важко, але виходить. Але я вирішила, що можу потягнути цю жертву й зайнятися чимось іншим. Але це був однаково непростий вибір. Я плакала багато. Після того як дала інтерв'ю Юрі Дудю й він поїхав, я зрозуміла, наскільки мені кінець. Ну й потім я десь пів року просто лежала, не могла підвестися, не розуміла, що робити далі. Ну, якось повзала, дітям готувала їжу. А проте вигадала виставу.
– З будь-якої кризи треба виходити з новими можливостями й новими проєктами.
– Вставати, вставати й іти. Без варіантів. А що стосується моїх колег – я не маю жодних ілюзій щодо того, як працює нинішня влада в Росії. І що наш президент – справжній кадебешник. Я розумію, що таке людина і як людина реагує на загрози безпеці своєї сім'ї чи саджання до в'язниці. Ну й на тлі політичних убивств теж. Так само, як я не маю ілюзій щодо того, як людина реагує на спокусу, коли їй щось пропонують, як працює жадоба.
– А пропонують щедро.
– Пропонують щедро. І щоб уже зовсім бути відвертою, мені ніколи не пропонували. Знаєте, прийдуть і скажуть... А я тут переїжджаю якраз у нову квартиру скромнішу. І в цей момент хтось прийде і в якійсь формі інтелігентній скаже: "Машо, ну що ти? Бачиш, він якийсь неоднозначний? А в тебе тут теж Трамп. Він що, хороший, чи що? І чого ти досягла? Дивися, скільки грошей уже тобі даємо. Поїхали". І як я відреагую на це? Зараз мені, звісно, здається, що я скажу: "Друзі, а взагалі-то навіть весело жити, коли тобі треба адаптуватися під нові заробітки". І справді, у мене зараз відбуваються дуже цікаві речі.
– А якщо серйозно? А якби прийшли й запропонували, ви б погодилися? Мені здається, що ні.
– Зараз мені теж здається, що ні. Але в той момент навіть, коли я дала інтерв'ю, я стала чекати. Думала: "А чому до мене не приходять і не пропонують?" Просто навіть цікаво було подивитися, як би я відреагувала. Чому так погано працюють? Чому навіть не зробили спроб? А може, вони в усіх сферах так погано працюватимуть – і в підсумку програють і опиняться у в'язниці? Зараз мені, звісно, уже здається, що я зможу цю спокусу подолати. По-перше, у мене неймовірна сім'я. І в цій кризовій ситуації...
Коли я телефонувала в лютому 2022-го своїм друзям в Україні, усі як один казали: "Не хвилюйся, усе добре, ми в бомбосховищі". Те, що люди заспокоюють людей, які в безпеці в Каліфорнії, – це, звісно, дуже вражає
– Хіба є щось дорожче, ніж чисте сумління?
– Чисте сумління – це було до 2022 року для мене досить абстрактне поняття. А за останні три роки, незважаючи на всі жахи, які відбуваються у світі, мені дуже добре. Мені, мабуть, так добре і щасливо не було ще ніколи в житті. Мене оточує стільки нових неймовірних друзів! І моя сім'я. Ось чоловік приїхав, наприклад. Зараз ми перевозимо квартиру. От, приніс ялинкові іграшки. Мій чоловік заходить із ялинковими іграшками.
– Чудово! Ви сказали про злочинців і покарання… Як ви вважаєте… Винен же не тільки Путін і його команда. Дуже сильно винні російські пропагандисти. Чи буде їх покарано, чи опиняться вони в суді? Як ви гадаєте? Ураховуючи ще цю брехню, що вони разом із російськими політиками – перші, хто мають вілли, квартири на Заході, хто ніколи не одягався в російські бренди, ніколи не їв російської їжі, ніколи не відпочивав десь там у Сибіру, а відпочивали лише в Монако й у Маямі. А водночас вони так агітують за "русский мир".
– У мене є картинка. В'язниця в Росії. Сидить Пєсков, Шойгу. Точніше, ні, вони сплять. Ніч. Шойгу, Симоньян, Путін, звісно. Ранній-ранній підйом, 5.00 – вмикається телевізор. У кожного дуже великий якісний телевізор. І кожен ранок о 5.30 починається з передачі Шульмана. Після цього вмикається Невзоров, робимо зарядку. І от із ранку до вечора, щоб усі найкращі журналісти наші: може, якщо ви погодитеся також узяти участь у цих передачах…
– Боюся, їм від цього буде дуже зле. Від мого вигляду.
– А ляльок із Шендеровичем як не повернути?
– Так, будуть із них усі злі духи виходити. Ковбаситимуть їх не по-дитячому. Це, мені здається, ідея для наступної п'єси. Тільки тут у мене є одна поправочка. Якщо це в'язниця російська, дуже сумніваюся, що в них будуть великі сучасні телевізори...
– Ні, це можливо лише за умови, що Росія все-таки стане вільною, звісно. І усвідомить усе, що з нею сталося. Це тривалий процес, зрозуміло. І сам проєкт, перепрошую, досить глобальний.
– Так, згодна. Як ви вважаєте, невже (не весь російський народ, але хоча б частина, яка думає) не розуміє, що – візьмемо політиків, тих, хто на екрані, – кожен із них, маючи дорослих дітей, цих дітей не навчає в Росії, а навчає за кордоном. Цим дітям вибивають закордонні паспорти. Що краде він у Росії, а виводить гроші й купує щось за кордоном, щоб їх зберегти, і пов'язує свої розваги, дозвілля, купівлі лише із Заходом. Водночас розповідаючи всім іншим, що Захід – це жахливо. Усе зло – від Заходу, "ви маєте тільки у своєму гівні колупатися". Невже вони цього не розуміють? Це ж ніби два плюс два – чотири?
– Мені здається, що саме тому так класно працює фраза "не так усе однозначно". І це все дуже м'якенько лягає на будь-який людський мозок. "А що? Усі крадуть", "А що, в Україні немає корупції?", "А що, в Америці краще?", "Погляньте, Машкова теж паспорт отримала американський – і нічого".
– Машо, за час великої війни яка історія вразила вас найбільше?
– Найскладніше? Мабуть, люди мене вразили. Напевно, той момент, коли я доїхала до Європи. Це було рік тому. Так вийшло, що я практично в Європі у своєму житті й не була. Я працювала або в Росії, або в Україні – і останню енну кількість років жила в Америці, а до Європи якось не доїжджала. А тут із виставою приїхала. Ну й Америка все-таки далі розташована від піку подій. Незважаючи на те, що, звісно, однаково є в Америці і російськомовна аудиторія, і деякі українці доїхали через U4U, – справжня зустріч з українцями в мене відбулася в Європі. Але до цього я так чи інакше була готова, розуміючи статистику біженців. А ось те, що до мене на виставу почнуть приїжджати в такій кількості люди з Росії, я не була готова. Мені організатори почали говорити, що приходять співробітники ФСБ, знімають усіх, хто приходить.
– Серйозно? У Європі?
– Так, абсолютно серйозно. У деяких країнах, які так чи інакше ведуть справи з Росією, а-ля Сербія. У Грузії, ясна річ. Це якраз було до протестів. У Будапешт я нещодавно приїхала, де востаннє зустрічалася з Мілою. У Будапешті сказали, що приходили на підприємства й дуже рекомендували не відвідувати моєї вистави. А дехто не послухався – і однаково прийшов.
– Нічого собі! Як у Радянському Союзі.
– Ось ця маленька вистава про політичного засланця з Харкова Євгена Зеленського – от бачите, злякалися. А я ще й у Росію приїду. Так от: що мене найбільше вразило? У мене на одному ланцюжку висить дві речі. Перше – ви розумієте, що це таке?
– Так, це мапа України у вас.
– Із Кримом. Це мені привіз хлопець із Росії. Ми з ним раніше не були знайомі. Він приїхав на виставу й подарував мені мапу України з Кримом. Я на нього дивлюся – кажу: "Ти звідки?" Він каже: "Я з Москви". Я кажу: "Ти де це зробив?" Він каже: "Ось кілька тижнів тому в центрі Москви".
– Та ну!
– От і я кажу: "Та ну! Ти знаєш, скільки років ти дістанеш за таке?" Він каже: "Ти знаєш, насправді я в досить пристойному салоні це робив. І була така пауза, ми так одне на одного дивилися із чуваком, який це робив, – і в мене була тільки одна думка в голові: "Він це зробив, тому що він не зрозумів, чи тому, що він зрозумів?" А друге на мені висить – це дівчина, глядачка з Києва, вишила мені пташку, літеру "М". І сережки, до речі, такі зробила. Мене вразили люди і, звісно, те, що дуже багато українців після вистави підходило… Хтось, зрозуміло, плакав, ми обіймалися. А хтось із гідністю казав таку фразу: "Мені було дуже складно сюди прийти. Я не ходжу на вистави до російських артистів, але мені захотілося вас підтримати". І, напевно, ось це було емоційно і важко, і світло.
– Це така собі сатисфакція?
– Це навіть не сатисфакція. Це, мабуть, було пов'язано з тим, що дуже багато ваших людей у дуже складній для своєї країни ситуації знаходять у собі сили підтримати мене. І це для мене дуже-дуже багато означає. Але й те, що кажуть, що "ми знаємо, що вам теж тяжко"... І звісно, у такі моменти... Насправді це було від самого початку: коли я телефонувала ще в лютому своїм друзям в Україні. Усі як один казали: "Не хвилюйся, усе добре, ми в бомбосховищі". Те, що люди заспокоюють людей, які насправді в безпеці в Каліфорнії, – це, звісно, теж дуже вражає.
– Машо, ви сказали, що ви обов'язково повернетеся в Росію й даватимете вистави. А в яку Росію ви повернетеся, коли це буде?
– Ось це вже запитуйте, будь ласка, у політологів, соціологів, а краще – антропологів. Я, на жаль, на це запитання не можу відповісти. І сама, якщо чесно, прийняла факт, що цього може й не статися. Так легше жити, інакше я збожеволію. Це зараз моє життя, я в еміграції – і мені воно подобається.
– Ми підійшли до запитання про те, як живуть ці, як кажуть соловйови, симоньяни й усі інші, "прокляті піндоси, що вони розповідають російському народу. Ви в Америці вже, я так розумію, майже 10 років живете?
– Так.
– Вам подобається життя в Америці чи вас щось бентежить?
– У голові фраза – і я просто відчуваю, як її виносять заголовком у Соловйова. Мені ніколи не подобалося жити в Америці. Ніколи. Мені завжди хотілося повернутися й потягнути всю сім'ю за собою. Але мій чоловік, який наполовину українець, досить швидко зрозумів, до чого вся ця справа йде.
– У Росії?
– Так, у Росії. Основним був його аргумент – що він не хотів, щоб дітям… Він тоді не називав це "розмовами про важливе", але говорив саме про те, що він боїться, що почнеться пропаганда у школах.
– Який розумний у вас чоловік усе-таки!
– Я вдало вийшла заміж. Не з першого разу, але все ж.
– Бачите? Спочатку треба було порепетирувати.
– Я порепетирувала як актриса – і тепер усе чистенько. У мого чоловіка тато – українець, він похований на Байковому кладовищі. Востаннє на могилі я була із Сашком за кілька років до цього, а ми зі старшою донькою були, власне, за пів року до лютого 2022-го.
Коли ми досягли того віку, коли можна голосувати, при владі вже був Путін. І більшість із нас чудово розуміла, що його не переобрати. Тобто він буде до кінця. Або збройне повстання
– А що вам не подобається в Америці? І що подобається?
– Звісно, зараз однаково мені більше стало подобатися. У тому сенсі, що я стала трохи більше її розуміти. Адже часто не подобається чи навіть лякає те, чого ти взагалі не розумієш. А в Америці справді інша система. Зараз здається, що ні, але якраз я дивлюся і спостерігаю з великою увагою за тим, як працює система стримувань і противаг. Чого абсолютно немає в Росії. Протягом 20 років усе робили для того, щоб уся ця система не працювала, щоб була лише одна людина, від якої все залежить. Тут усе інакше. Ну й подивимося, чи вдасться фану Путіна Трампу зробити так, як це вийшло в Путіна. Мені здається, ні. Хто знає... Чотири роки, а вже кілька місяців минуло. А там, може, і Путін... Коли я приїхала, мене напружувало, що тут узагалі неможливо домовитися ні про що з людьми. Будьте ласкаві, я з дитиною – можна без черги? Тут узагалі нічого такого не можна. І мене це дратувало. А де ж людський чинник? А зараз я розумію, що це все працює на систему. Або що сусід може настукати на іншого сусіда: що марихуану курять у недозволеному місці. А зараз у мене вже…
– А нема чого курити марихуану!
– А нема чого – ідіть у відповідне. Тим паче, легалайз повний. Нема чого на дитячому майданчику марихуану курити.
– Ви, до речі, англійську добре знаєте?
– Так, непогано. Мама подбала про це. Я навчалася в англійській спецшколі. Коли я приїхала вперше в Америку, я була переконана, що я досконало й без акценту розмовляю англійською мовою. І яким було моє здивування, коли я зрозуміла, що я взагалі не знаю мови. Але я почала вчитися майже одразу. Я пішла займатися мовою. Це ще 2012 року: коли я тільки народила другу доньку в Америці. Перша донька народилася Росії, а друга – уже в Америці. Я склала іспит TOFL, потім почала навчатися в UCLA на продюсерському факультеті. Власне, завдяки чому, мабуть, і зробила виставу: бо розуміла, як це можна зробити. І стала читати книжки постійно англійською мовою. Ну так, я непогано говорю. І навіть можу тепер робити різні акценти трошки.
– Ось так. Тобто кар'єра в американському кінематографі цілком відкрита.
– Ну, американок я грати не зможу – це абсолютно точно. Навіть мій чоловік, який приїхав в Америку, коли йому було 14 років, – однаково американці здалеку, хоча взагалі не чутно акценту, відчувають, що він із якогось іншого штату. Але я можу, у принципі, грати іноземок.
– Француженку, італійку, росіянку – будь-кого.
– Можу. Але ставку на це, звісно, я не роблю, маючи двох дітей. Я готова зараз до будь-яких поворотів долі. Справді, я щодня радію й дивуюся з того, що поки я й далі працюю й заробляю своєю професією. Але я чудово розумію, що це плата за мій вибір. І гарантій, що я збережу професію, немає. Але я роблю спроби.
– Ви писали, що готові міняти професію. Якщо міняти, то на яку? Чи ви вже якісь кроки робите в бік якоїсь професії?
– Це насправді рішення я ухвалила до інтерв'ю, бо я сіла й із собою чесно поговорила, що буде, якщо я публічно висловлюся. Я спочатку вам про це сказала: я одразу зрозуміла, що це буде пов'язано з позбавленням професії в Росії. Я не зможу туди повернутися і працювати – і, звісно, не захочу. І тоді я провела ресерч і зрозуміла, що дуже непогано заробляють медсестри. А я дуже любила хімію й біологію у школі. І отже, 2022 року я обклалася книжками. Але мене несподівано затвердили на американський серіал, а потім ще виникла ідея вистави. І вирішила відкласти медицину. Зрозуміла, що й у 45 можу піти на медсестру. Тож цю п'ятирічку я поб'юся головою об стіну. А потім... Мені виповнилося тиждень тому 40 років. Я дала собі п'ять років. Якщо не злечу ні тут як актриса, ні Європами не поїду, то що робити? Піду.
– До речі, у наших родичів в Америці донька зараз працює медсестрою… Їй подобається ця робота, їй подобається все, що із цим пов'язано. І графік, і заробіток, і все, що вона робить.
– Так, це справді дуже цікава робота, складна. Як я люблю. Єдине, я хвилююся, що мені може забракнути розуму в 45 років. Хоча я тренуюся, читаю.
– Та ну!
– Там стільки треба вчити! Хоча я ж учу. Але я все забуваю швидко.
– Ви як громадянка США голосували на цих виборах?
– Ой, це був складний момент… Невелика передісторія. Я ніколи не голосувала в Росії. Каюся.
– Може, якби ви пішли, когось пристойного вибрали?
– Каюся. Це все через мене. Мені здавалося, що я роблю добро. Насправді величезна кількість людей мого покоління… Ви абсолютно правильно зауважили, що в цьому серйозна проблема. Річ у тім, що коли ми досягли того віку, коли ми можемо голосувати, уже при владі був Путін. І більшість із нас чудово розуміла, що його неможливо переобрати. Тобто що він буде до кінця. Або збройне повстання.
– Яка гарна перспектива!
– Варіантів більше нема. І ми трошки спробували. Але бачите, ми трохи по-різному... Не трохи, а дуже по-різному пішли. У вас стався Майдан і прогрес. А ми спробували – на білих стрічках і кульках закінчили. Але в нас і гайки були більше вже до цього моменту закручені. А 2020 рік, коли через нас білоруси не змогли скинути свого диктатора – це все, звісно, вибивало ґрунт із-під ніг. Я говорю зараз це не як виправдання, а як факт. Я ніколи не голосувала. Хоча на мітинги ходила. Але також недостатньо активно. Я вже розуміла, що я – іммігрант, що зі зброєю я не піду.
– Тобто ви на мітинги протипутінські виходили?
– Так, звісно, я виходила. Ми із чоловіком виходили, попри те, що ми жили вже в Америці, наші діти ходили до школи тут. Так, ми, звісно, виходили. І бачили величезну кількість наших близьких друзів. Вони всі виходили. Дуже багато людей, дуже багато. І коли Навального посадили, усі виходили.
– І в Америці ви пішли?
– В Америці все закінчилося тим, що я почала уважно дивитися на передвиборчу кампанію. Спочатку я була нажахана через Байдена і думала: "Ну чому? Можна когось уже іншого? Америка – країна можливостей. Що відбувається?" Ну і треба сказати, що в моєму оточенні... Каліфорнія – це демократичний штат. Тут до Трампа взагалі дуже погано ставляться. Але водночас демократи своєю нерішучістю дуже-дуже... Хотілося б якесь інше слово – не "розлютили" сказати. Але саме розлютили. Я стежила за Камалою Гарріс. І я побачила, що вона на різних каналах говорить різні речі. Я була вражена. Просто була вражена такою цинічністю. Тут поговорімо про Газу, як там діти гинуть, а тут – "ми тільки допомагаємо Ізраїлю". І я зрозуміла, що я за неї голосувати не буду. І далі я почала думати. Є в моєму оточенні деякі трампісти. І я кажу: "Скажіть щось добре про Трампа мені". І мені кажуть: "А ось Javelin він дав. Не твій Обама, який ковдри надсилав Україні. А ось Трамп прийшов, кулаком – і дав зброю". І я думаю: "Можливо, якщо він прийде, один диктатор злякається іншого диктатора і один лиходій переможе іншого лиходія?" Але проголосувати за нього не змогла. Я зрозуміла, що не можу. Не можу подолати фізіологічну огиду. І зараз, чесно кажучи, радію. Хоча, можливо, знову через мене все. Це називають "політичною пасивністю". Але я працюю над собою.
– Як вам за президентства Трампа зараз живеться в Америці?
– Моєму оточенню Трамп не подобається. Дуже. І протестні настрої помалу, але вперто зростають.
– Як ви відреагували, коли побачили, що Віткофф притарабанив Трампу від Путіна портрет кисті Нікаса Сафронова?
– Мені дуже хочеться розповісти одну історію, хоча я не говорю на цю тему взагалі. Ну гаразд, ексклюзив. Є тема в моєму житті, про яку я більше не говорю. Але зараз, коли діло про портрет Трампа… Коротко кажучи, мені один мій родич близький подарував портрет руки Нікаса Сафронова. Портрет такого шику, іще в рамі золотій! Дуже страшний, дуже страшний. І мій родич, у якого приголомшливе почуття гумору, підписав портрет так: "Машо, вибач за обличчя".
– "Дональде, вибач за обличчя", підпис: "Путін".
– Так, приблизно так. Коли я побачила цей портрет і дізналася, що це руки Нікаса Сафронова, я подумала: "Хоч якийсь спадок у мене все-таки є".
– Після цього ви багата жінка! Може, і медсестрою йти не треба. Можна цей портрет кудись виставити – і, може, якраз буде користь подвійна.
– Почекаю, почекаю. Може, ще щось намалює. Може, ще зачекаємо. Нікас плідний.
– Так, а Віткофф, як ви бачите, часто їздить. Тож, у принципі, якраз буде щоразу щось передавати.
– Я щойно прочитала, що він саме виїхав.
Щодо ініціатив Трампа стосовно України багато хто вірив, що це якийсь неймовірно хитрий план Трампа із заманювання Путіна в пастку. Але є й прозаїчна відповідь: він просто фан Путіна
– Мабуть, те саме. Усе, що хоче Путін, і як це сплатити. У них же добрі стосунки із Дмитрієвим. Мені Ігор Ейдман в інтерв'ю нещодавно сказав, що Дмитрієв і Віткофф мають спільний бізнес у Саудівській Аравії. Я кажу: "Так Дмитрієв – це ж найдовіреніша особа родини. Тобто в Путіна з Віткоффом спільний бізнес фактично?" Він каже: "Ну так".
– Непогано живуть хлопці. Бачите, у мене тепер теж пір'ячко на писку: у мене портрет руки Нікаса Сафронова. Не все так однозначно!
– Але він у вас на чорний день, тож так можна. Що стосується ініціатив Трампа стосовно України, як це сприймають ваші знайомі?
– Ну, погано сприймають. Дуже погано. І навіть люди, які дуже підтримували прихід Трампа, почали здаватися: "Щось тут не те". Але була перша фаза. Вона була пов'язана з тим, що багато хто вірив, що це якийсь неймовірно хитрий план Трампа із заманювання Путіна в пастку, а потім – хлоп! У мене ще десь 1% залишився, хоча вже менше за 1%, але, звісно, ми ж говорили з вами про голлівудський фінал?
– Може, все-таки заманює? Може, все-таки він йому готує якусь пастку?
– Хотілося б. Ми можемо лише сподіватися в цій ситуації. Бо інакше я не розумію взагалі, навіщо все це було й навіщо все це є.
– Навіщо, обіймаючи посаду президента найсильнішої та найголовнішої країни світу, розміняти все й розфукати для того, щоб прогнутися під Путіна? Я просто в це не вірю.
– Є прозаїчна відповідь, звісно, теж пов'язана з людським чинником: він просто фан Путіна.
– Ну, не настільки.
– Латентний фан Путіна. Але це таке погане кіно. З поганим фіналом. Він також хоче влади, диктатури.
– Він хоче Нобелівську премію миру. А як він її здобуде, якщо буде так само продовжувати?
– Яка Нобелівська премія? З підлості, чи що?
– Поки немає такої категорії. Але не відкидаю, з огляду на те, що відбувається у світі, що її заснують. І кандидатів, щоб її здобути, буде величезна кількість. Ви сказали про вашого чоловіка, котрий, як ми знаємо, десь поруч із ялинковими іграшками.
– Він інтелігентно вийшов. Він почув ваш голос і вийшов. Тому що ми стільки дивилися ваших стримів! І він завжди казав: "Господи, яка вона гарна!"
– Та годі!
– Ви своєму чоловікові не передавайте. Він дивиться ваші стрими, слухає?
– Це залишиться лише між нами.
– Мій чоловік вважає, що ви дуже-дуже гарна.
– Дякую.
– Я завжди була білявкою. Бачите, я навіть відростила свій колір волосся. Я почала хвилюватися, що він, виявляється, небайдужий до брюнеток.
– Але ви йому можете передати, що йому дуже пощастило, бо має таку гарну й талановиту дружину. Тому так, щастя в житті…
– Я перемотаю це з вашого інтерв'ю і надішлю йому.
– Можете на репіт поставити. Бо дуже небагатьом чоловікам так щастить: мати і дружину, і друга. Тому що мені чомусь здається, що у вас стосунки партнерські з вашим чоловіком.
– Саша – мій найкращий друг. А як ми з ним учора тягали меблі – це просто було неймовірно! Ми дві доби поспіль вантажимо величезні… Ми орендували таку вантажівку для переїзду. І з метою економії коштів ми самі вантажили меблі. І коли в нас вийшло, як у "Тетрисі", практично професійно завантажити дуже важкі речі, розкрутити всі полиці, ми в центрі Лос-Анджелеса ось так обійнялися. І я просто розплакалася. Тому що це був просто ось про дружбу момент.
– Ви вже розповіли, що він – наполовину українець. І ми вже знаємо, що людина не просто розумна, а ще й мудра, бо він раніше за всіх зрозумів, що відбуватиметься в Росії. Чим він займається? Він працює ж десь в Америці?
– Саша взагалі за освітою піаніст. І чудовий, треба сказати, піаніст. Він виїхав із Росії. Власне, чому він раніше за всіх усе зрозумів? Тому що він у перших лавах знімав пам'ятник Дзержинському. Ще тоді. Який назад поставили. Знову доведеться його знімати.
– Досвід у переміщенні ваги у вас є. Я так розумію, це теж була репетиція, правда?
– Абсолютно. Щоб Дзержинського зняти ще разок.
– А за ним винести з мавзолею мумію Сталіна. Якщо там на той час і мумія Путіна буде – і мумію Путіна теж. Сталіна й Леніна. Сталіна вже винесли, даруйте, звідти раніше.
– До речі, Леніна ми можемо не викидати, а перенести до в'язниці, де сидітимуть Путін, Симоньян. У ту в'язницю, де Невзоров і Шендерович показуватимуть свої передачі. Нехай вони там сидять разом.
– Ви фонтануєте ідеями. У нас наприкінці інтерв'ю буде готова нова постановка.
– Програма! Ось це я розумію: майбутнє Росії.
– Так, чудово.
– Так от, слухайте, насправді багато одразу ідей. Є такий серіал "Северанс". Дивилися, ні? Гарний серіал. Коротко кажучи, можна... Чоловік ходить за вікном і підглядає. Подивіться.
– А він відчуває, що ми про нього говоримо.
– Так, так, відчуває. Ходить і дивиться. Можна, коротко кажучи, за склом їх усіх зробити, щоб усі охочі могли зайти й подивитися, як відбувається перевиховання лиходіїв.
– Слухайте, супер. Реально готова тема для початку вистави.
– А ще зробимо реаліті-шоу, як "За стеклом" було. Ще й грошей заробимо.
– Тобто ви на Путіні ще й грошей заробите. Мені подобається.
– Заробимо – і можемо якраз надіслати в Україну, щоб відбудувати. Нормально, план є, друзі. Справляємося. Чоловік – чудовий піаніст, який переїхав із сім'єю, коли був підлітком, до Америки, не закінчивши школи. Виграв якийсь неймовірний конкурс. Його одразу взяли навчатися в один із найкращих університетів. У Карнегі-холі грав з усіма найкращими диригентами світу. А на піку своєї популярності пішов із професії. Він завжди мріяв займатися кіно й опанував сценарну майстерність. Зняв одне дуже класне документальне кіно. Зараз готується знімати свій перший повний метр. Про піаніста. Та й паралельно повертається до рояля. Уже повернувся зараз у форму. І дав кілька концертів. Багато чим займається: сценарист, піаніст, режисер. І навіть артист. Ще стіл збудував. Тому що я мріяла про великий такий дерев'яний стіл. Але в Америці це дуже дорого. А він купив дошки – і в нас удома стоїть дубовий стіл. Полиці може змайструвати.
– Загалом, ми з'ясували до кінця інтерв'ю, що не тільки йому із дружиною пощастило, а й вам із чоловіком теж.
– Чесно кажучи, так.
– Добре. Наскільки я розумію, ваша мама теж живе у США?
– Так. Вона живе в іншому штаті, але ми в одній країні.
– Ви близькі з нею? Ви спілкуєтеся, зідзвонюєтеся, їздите одна до одної? Чи не дуже?
– Так, ми дуже близькі. Мені здається, що протягом останніх кількох років особливо близькі стали. Нещодавно я проїхалася з нею машиною. Було дуже-дуже добре. Поговорили про все на світі. Я відпочила в неї, побула дочкою. А зараз мої дочки до неї їздили. Вона – чудова бабуся, яка зовсім не схожа на бабусю. Вона має приголомшливий вигляд: дуже гарна, дуже смішна. Дочки її називають Лєною. Тільки-но повернулися кілька днів тому – і почали планувати наступну поїздку до Лєни.
– Фантастично. Ми вже говорили про ваші вистави, серіали. А зараз робота над чимось у вас іде?
– Є кілька ідей, планів. Але поки не буду про це говорити.
У мене план, якщо дійсно доведеться піти в політику й робити справи. Але мені не можна. Проблема в тому, що я все-таки дуже люблю владу і гроші
– Тобто все у процесі?
– Усе у процесі. І все таке, як увесь світ: будь-якої секунди розвалиться.
– Трохи нестабільне. Одна вистава – ми вже розуміємо, яка у вас у розробленні. А решта – просто дочекаємося, коли вийдуть.
– Ні, це не спектакль. Це в мене план. Це якщо дійсно мені доведеться піти в політику й робити справи. Але мені не можна. У мене складна спадковість, тому мені не можна приєднуватися до жодної партії, до жодного гуртка. Тільки якщо справді візьмуся будувати в'язницю для лиходіїв освітню.
– У мене ідея краща. Бо ваш план тягне на президентську кампанію. Тому, я вважаю, вам треба йти у президенти.
– Проблема в тому, що я все-таки дуже люблю владу і гроші. Мене може повести не туди. Я подивилася нещодавно серіал "Режим" із Кейт Вінслет. Вона грає фактично Путіна, а Г'ю Грант – Олексія Навального. Я подумала, що я, звісно, можу бути Кейт Вінслет. Тому я все-таки – або на медсестру, але в ідеалі...
– Або на президента Росії.
– Тому що я почну добре, а закінчу, як усі ці президенти, погано. І стану лиходієм.
– Чому так?
– Назвіть хоча б одного, хто добре закінчив. Ми маємо надію на одного. Чекаємо на фінал. Назвіть, будь ласка, приклад, коли благородно почав із в'язниці для лиходіїв, яку я вам описала, а потім не закінчив у замку з коханцями. Що Саша про мене скаже, коли побачить мене в діамантах і з коханцями молодими?
– У замку?
– У замку.
– Ваш бізнес-план стає дедалі цікавішим і цікавішим. Я думаю, багато хто захоче до нього приєднатися. В історії багато прикладів: Черчилль, де Голль, Тетчер. Можна багатьох перераховувати, хто увійшов в історію! І тут я зараз без жартів абсолютно. Якщо ви маєте стійкість, щоб у переломний період історії виявитися й зайняти позицію, яка незручна, яка не приносить бонусів, а навпаки… До того ж не за гроші, не за перспективи…
– Гаразд, я подумаю. У принципі, смішно було б, якби я була президентом – і ви б переобрали Зеленського. Двоє артистів.
– У нас хоч і колишній артист президент, усе дуже серйозно.
– Я зараз уявила, що це інтерв'ю має стати останньою краплею для російських спецслужб, які досі мені не дали іноагента. Вони почують цю ідею і скажуть: "Ну все, дівчисько полетіло". Та не турбуйтеся: на медицину я йду. Пацани, гальмуйте, заспокоюйтеся.
– Добре, давайте до серйозних питань. У липні 2022 року ви написали: "Хочу побачити Путіна в Гаазі, коли він відповідатиме за руйнування життів людей одразу у двох країнах. Моїй, зокрема. Бажання переросло у мрію, єдину на цей момент. Мої мрії мають властивість здійснюватися, але цього разу я намагатимуся мріяти з усієї сили, як ніколи раніше". Що після майже трьох років ви хотіли б додати до цього?
– Бачите, як з'ясували, я вже додала. Я вам розповіла про бізнес-план. У принципі, не змінилося нічого. Мрію, як і раніше. Але нещодавно була в Єрусалимі, біля Стіни плачу постояла. І ви знаєте, що роблять у Єрусалимі? Знаєте такі мотузочки?
– Так, авжеж.
– Купуєш ниточки – і хтось із близьких людей має зав'язати тричі, а ти загадуєш у цей момент бажання. Ви думаєте, я одне бажання загадала, чи що? Ситуація напружена. У мене три. І суть у тому, що в якийсь момент вони непомітно почнуть рватися. І це означатиме, що бажання здійснилося. Я думала, швидше здійсниться, але вони поки висять. Але я вам повідомлю.
– Міцно тримаються.
– Міцно. Але вони порвуться неодмінно.
– Машо, ми чудово поговорили. Я думаю, що дуже багатьох людей, які подивляться нашу бесіду, вона і надихне, і мотивує. Ми могли ще про багато речей поговорити. Я просто знаю, що деякі питання ви не хочете порушувати. Я це розумію. Я вам хочу сказати, що ми не ставимо на цій розмові крапку. Ми ставимо три крапки. Я дістала велике задоволення від спілкування. Щиро вам дякую за інтерв'ю.
– Дякую вам щиро, Олесю. Дякую всім, хто нас дивився.
– Дякую!
