Іноді забуваю, що я не вдома, і чекаю на свою зупинку. Їду німецьким автобусом – і уявляю проспект у Маріуполі

Іноді забуваю, що я не вдома, і чекаю на свою зупинку. Їду німецьким автобусом – і представляю проспект Миру в моєму місті. Мрію про Маріуполь.

Уявляю замість акуратних будиночків із червоної цегли наше кафе, дитячу лікарню, алею із тополями, людей, що відпочивають на лавках під зеленими куполами дерев. Це маріупольська розкішна весна.

Мені здається: ось зараз проїду 15-поверхівки. Далі світлофор. Тут завжди горить червоний. Я встигну підійти до дверей і вийти на вулиці свого дитинства. Тій самій, яку російські літаки й артилерія розбивали та руйнували.

Я не дивлюся у вікно німецького автобуса. Не хочу бачити сьогодення. Мрію утримати минуле.

Нас виставили з наших міст окупанти. Чи не дали нам вибору. Наплювали на наші права й бажання. Викинули з рідних будинків. Знівечили наші життя. Влаштували геноцид.

Я хочу, щоб усі, хто не може зрозуміти біль маріупольців, знали: ми хочемо жити вдома.

Ми приїхали в інші місця не за кращим життям, не за своїм бажанням, не за комфортом. Ми рятуємося від горя.

І нам не може бути добре, коли погано нашій країні. Коли боляче нашому місту.

Ми любили там кожний камінчик і знали кожний поворот і перехрестя.

До нас прийшли брудні виродки. Смердюча орда. Вони розтоптали своїми ногами все, що нам дороге.

Сьогодні я побачила коментар Ольги Боглевської, журналістки із Запоріжжя, під моїм попереднім дописом: "Учора в маршрутці випадково почула й побачила, як хлопчик-підліток заговорив до незнайомої ровесниці. Його увагу привернуло те, що дівчинка їхала із хокейною ключкою. Запитав, де вона займається. Дівча відповідає: там-то й там-то. Він ще уточнює, де розташовані ці заклади, відчувається, що йому справді цікаво, і додає: "Вибач, що стільки питаю. Я не місцевий..." На секунду замовкає, а потім: "Я з Маріуполя".

Мені іноді здається, що ми вимовляємо ім'я нашого міста не просто щоб розповісти людям, звідки ми, а ще й тому, щоб вимовити рідну назву.

Щоб вона прозвучала ще раз. Щоб почути її самим.

Поки ми живемо, ми не зможемо змиритися, що Маріуполя не залишилося.

Ми віримо, що він повернеться. Попри все. Принаймні я хочу в це вірити.

"Я з Маріуполя" – це не просто слова. Це визнання в тому, що всередині нас багато болю.

Ми його не показуємо, але іноді він проривається назовні ім'ям нашого міста.

Ми з Маріуполя – і це неймовірно важко.

Джерело: Nadia Sukhorukova / Facebook